Це історія 15-річної дівчини з Херсона, яка пережила окупацію та вимушене переселення через кілька країн, залишивши вдома улюбленого кота. Попри труднощі та булінг у новій школі, вона встояла, знайшла друзів у Вінниці і будує своє життя наново. Її шлях — це про втрату, боротьбу за прийняття і про чітку мрію: мирний, відновлений Херсон, де дитинство повернеться.
🎥 Відеоісторія
🟦 1. ХТО ТАКА АНАСТАСІЯ
Анастасія — 15-річна дівчинка з Херсона. Зараз вона живе у Вінниці, навчається у дев’ятому класі та пробує будувати нове життя далеко від дому, який опинився під окупацією та обстрілами.
💬 «Мене звати Настя, мені 15 років. Я перемістилася з Херсонської області, з міста Херсон.»
🟩 2. ХЕРСОН ДО ВІЙНИ: ДІМ, КІТ, ДРУЗІ
До війни Херсон для Насті — це приватний будинок, двір, друзі поруч і кіт, якого вона дуже любила.
Їхні прогулянки з друзями були нечастими, але важливими, більше спілкувалися онлайн. Настя згадує саме відчуття дому: коли всі поруч і все знайоме.
💬 «Херсон для мене — це дім, кіт, друзі й прогулянки. Ми з друзями більше спілкувалися по переписці, а зустрічалися рідко, але кожна зустріч була важливою.»
Вона любила малювати картини й ходила на сучасні танці — це були її особисті «території радості».
💬 «Я багато малювала вдома й ходила на сучасні танці. Це було те, що мене дуже тішило до війни.»
🟥 3. ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ ТА ОКУПАЦІЯ
Коли почалася повномасштабна війна, Настя якраз переходила до шостого класу. На той момент школа вже була онлайн через карантин, тож навчання формально продовжилося, але вже в умовах окупованого міста.
💬 «У той час ми вже навчалися онлайн через карантин, я переходила в шостий клас. Навчання ніби тривало, але навколо вже йшла війна й місто було під окупацією.»
Багато її друзів виїхали за кордон, і зараз, каже Настя, практично всі найближчі для неї люди з Херсона живуть не в Україні.
💬 «З деякими друзями я досі спілкуюся — хтось у відеодзвінках, з кимось переписуємося. Але майже всі мої близькі друзі тепер за кордоном.»
🟧 4. РІШЕННЯ ВИЇЖДЖАТИ Й ПРОЩАННЯ З ДОМОМ
Рішення про виїзд із Херсона було дуже складним. Часу на збори було мало — усього два дні. Вони жили в приватному будинку, доводилося швидко вирішувати, що брати з собою, розуміючи, що розлука з домом може бути надовго.
💬 «У нас було всього два дні, щоб зібратися. Ми жили в приватному будинку й брали тільки найнеобхідніші речі й одяг, бо часу сильно не було. Було дуже важко усвідомлювати, що їдемо надовго.»
Особливо болючим стало прощання з улюбленим котом. Настя боялася, що він не витримає довгої й важкої дороги.
💬 «Найважче було залишити кота. Йому вже шість років, і я дуже боялася, що він не витримає такої дороги. Зараз за ним доглядають сусіди, але я постійно про нього думаю й сумую.»
Вона зізнається, що принаймні раз на тиждень згадує про кота й навіть шукає інформацію, як колись зможе його перевезти.
💬 «Я згадую про нього мінімум раз на тиждень і постійно шукаю в інтернеті, як можна перевозити тварин, щоб колись забрати його до себе.»
🟦 5. ДОВГИЙ ШЛЯХ: КРИМ, РОСІЯ, БІЛОРУСЬ
Через зруйнований Антонівський міст вони не могли виїхати звичним маршрутом, тому шлях до безпечної території проліг через Крим, Росію та Білорусь — фактично «колом», щоб повернутися в Україну.
💬 «Ми з мамою їхали через Крим, потім через Росію та Білорусь, бо Антонівський міст був розбитий, і виїхати нормально ми не могли. Це був єдиний реальний шлях.»
Найстрашнішими Настя згадує кадри з Криму: гучний міст, тотальні перевірки, огляди речей і приниження.
💬 «Найстрашніше було, коли їхали через Крим. Міст грохотів, нас постійно перевіряли, дивилися документи, оглядали речі й навіть ображали. Було дуже не по собі.»
Вони їхали не самі, а з двома знайомими, що трохи додавало відчуття підтримки, але не знімало небезпеки.
🟪 6. ЧОМУ ЗАЛИШИЛИСЯ В УКРАЇНІ
Маршрут через кілька країн давав можливість залишитися в Європі, але Настя наполягала, що хоче бути саме в Україні — поруч із родичами й знайомими.
💬 «Я дуже хотіла залишатися в Україні, бо тут наші близькі й знайомі. Для мене було важливо бути ближче до своїх людей.»
Вона чесно каже, що тоді мало знала англійську й не відчувала, що зможе захистити себе мовою в іншій країні.
💬 «Я тоді майже не знала англійської, і це теж лякало. Здавалося, що я просто не зможу себе захистити, якщо щось трапиться.»
Згодом, уже у безпечнішому місці, бабуся наполягала, щоб Настя почала серйозніше вчити мову, і це стало ще однією лінією її дорослішання.
🟦 7. ЖИТОМИР, БАБУСЯ ТА ОНЛАЙН-ШКОЛА
Спочатку вони з мамою жили в Житомирі. Бабуся виїхала окремо й певний час була в Києві, а потім усі дороги привели родину до Вінниці.
💬 «Спочатку ми з мамою були в Житомирі, бабуся приїхала до Києва, а вже згодом ми всі опинилися у Вінниці. До переїзду в нове місто я ще якийсь час навчалася онлайн у своїй херсонській школі.»
Настя зізнається, що в Житомирі не дуже хотіла «вкорінюватися» — здавалося, що це ненадовго, і всі ще повернуться.
🟨 8. НОВЕ ЖИТТЯ У ВІННИЦІ: ПЕРША ШКОЛА ТА БУЛІНГ
До Вінниці першою переїхала бабуся — саме її вибір став орієнтиром для Насті та мами. Місто дівчинці сподобалося: воно здавалося спокійнішим і затишнішим.
💬 «Бабуся першою обрала Вінницю, і вже потім ми з мамою теж приїхали сюди. Місто мені відразу сподобалося — воно спокійніше, є де погуляти й відпочити.»
Зараз родина живе у будинку й уже два роки будує тут нове життя.
Перший досвід офлайн-школи у Вінниці був дуже болісним. У першій школі Настю не прийняли однокласники: вона прямо говорить про булінг через те, що вона «не вінничанка».
💬 «У першій школі я взагалі не змогла адаптуватися. Діти говорили, що я не вінничанка, почали принижувати, обзивати. Це дуже зачепило.»
Класний керівник знав про ситуацію, але ніяк не втрутився, і це ще більше посилило відчуття самотності.
Після переходу в іншу школу все змінилося: Настя знайшла друзів, із якими гуляє на вихідних, грається на перервах, а під час тривог вони разом спускаються в укриття й дивляться смішні відео, щоб відволіктися.
💬 «У другій школі мені вже подобається. Я знайшла друзів, ми гуляємо на вихідних, на перервах граємо, а під час тривоги спускаємося в підвал і дивимося смішні відео. Там мене прийняли зовсім по-іншому.»
🟪 9. ДРУЗІ, ГУРТКИ ТА ВТРАТА МОТИВАЦІЇ
Із попереднього класу у Вінниці в контакті залишилося лише кілька людей, але в новому класі Настя поступово вибудовує інші стосунки.
Вона відвідує гуртки не дуже регулярно: іноді повертається до малювання один-два рази на тиждень, є можливість грати у волейбол, але не завжди є сили й бажання.
💬 «Зараз я рідко ходжу на гуртки — інколи малюю, буває волейбол. Якщо чесно, мотивація до навчання й занять часом просто зникає.»
Деякі предмети даються важко, особливо алгебра.
💬 «Найважче мені дається алгебра — формули заходять дуже складно.»
Професію на майбутнє вона вже обдумує, але поки що тримає це при собі.
💬 «Я вже маю в голові, ким хочу бути, але поки це мій маленький секрет.»
🟦 10. СУМ ЗА ДОМОМ, КІТ І ДОРОСЛІШАННЯ
Про Херсон Настя говорить не часто, але сум за домом і особливо за котом — завжди десь поруч.
💬 «Я рідко прямо говорю про Херсон, але сум за домом і друзями нікуди не зникає. Хочеться хоч трохи того “рідного” — людей, з якими виросла.»
На повітряні тривоги вона реагує вже майже автоматично — більше як на фон, паралельно стежачи за новинами.
💬 «На тривоги я реагую не так сильно, як раніше — більше просто дивлюся новини й перевіряю, що відбувається.»
Вона відчуває, що за ці роки сильно подорослішала.
💬 «Змінилося мислення. Я стала серйознішою, сильнішою морально. Пережила багато, і тепер по-іншому сприймаю проблеми — вони вже не здаються такими дріб’язковими.»
🟨 11. РОДИНА, БАБУСИНІ СІТКИ І МАЛІ РАДОЩІ
Поруч із Настею — мама й бабуся. Бабуся переїхала до Вінниці сама, без знайомих, фактично «з нуля», і вже майже два роки плете маскувальні сітки для військових.
💬 «Моя бабуся вже майже два роки у Вінниці плете сітки для наших військових. Вона теж усе починала з нуля, без знайомих, і зараз ще й трохи підробляє.»
Настя допомагає вдома: прибирає, вигулює кота (вже тутешнього), проводить час із мамою — вони люблять гуляти в парках, де можна просто подихати свіжим повітрям і хоч трохи розвантажити голову.
💬 «Я допомагаю вдома — прибираю, вигулюю кота. Ми з мамою любимо гуляти в парках і зелених зонах, де можна просто спокійно походити й відпочити.»
🟦 12. ЗСУ, МРІЇ ПРО ХЕРСОН І ГОЛОС АНАСТАСІЇ ДЛЯ СВІТУ
Герої для Насті — Збройні сили України.
💬 «Для мене головні герої — це Збройні сили України. Я бажаю їм здоров’я, сил і якнайшвидшого визволення наших областей.»
Вона мріє про відновлений Херсон — красивий, без руйнувань, без страху обстрілів, без тривог.
💬 «Я мрію побачити Херсон красивим, без руйнувань і страху обстрілів. Мрію про повернення додому, про місто без тривог — тоді для мене настане справжній мир.»
Після війни Настя планує продовжити навчання у Вінниці, хоча ще не визначилася, де саме, і паралельно думає, з чого починати відновлення рідного міста.
💬 «Після війни я хочу продовжити навчання у Вінниці, а Херсон, якби могла, почала б відновлювати з найпростішого — прибирання вулиць від осколків і мін, щоб людям було просто безпечно ходити.»
Вона знає, що таке розмінування, і не лякається розмов про зброю — їм уже показували різні пристрої, і це стало частиною нового досвіду.
Світові Настя хоче сказати просто й чесно:
💬 «Я хотіла б, щоб світ більше допомагав Україні: донатив на боєприпаси, зброю, ліки для військових, особливо на передовій. І щоб нас бачили не лише через війну, а як красиву країну з архітектурою й містами, які мають сяяти, а не руйнуватися.»
Для дітей і родин України вона має конкретне побажання:
💬 «Хочу побажати дітям більше вчитися, бо це наше майбутнє. А дорослим — підтримувати один одного. Згуртованість дуже важлива зараз, і тоді перемога буде ближче.»
Вона вірить у силу голосу — навіть через пости англійською, щоб світ бачив і чув Україну.
💬 «Навіть просто публікуючи інформацію англійською, ми можемо показати світу, що нам важко, і просити підтримки для України.»
🟧 13. ФОТОГАЛЕРЕЯ
Обійми з мамою зберігають спогади про дім, який довелося залишити, але не перестати любити.
Поруч мама, і цього достатньо, щоби вижити навіть у темряві війни.
Анастасія добре знає, що таке вдячність за кожну крупинку підтримки.
Цього разу — не фарбами, а зернами. І кожне зернятко — про надію.
Вона допомагає фронту, вплітаючи у сітки не лише стрічки, а й віру в Перемогу.
