Це історія дівчини з прифронтового Марганця, яка пережила обстріли, вимушений виїзд, розлуку з домом і тими, кого любить, але змогла зберегти дружбу, мрію та бажання говорити про своє місто вголос. У Вінниці вона будує нове життя і вчиться журналістиці, щоб розповідати світу історії людей і свого міста.
🎥 Відеоісторія
🟦 1. ХТО ТАКА АНАСТАСІЯ
Анастасія — 17-річна дівчина з міста Марганець Дніпропетровської області. Зараз живе у Вінниці, навчається на журналістці та мріє професійно розповідати історії людей і свого міста.
Вона спокійна, дуже рефлексивна і чесно говорить про те, що пережила: обстріли, переїзд, розлуку з рідним домом і друзями.
💬 «Мене звати Настя.»
💬 «Мені 17 років.»
💬 «Я з міста Марганець, Дніпропетровська область.»
🟩 2. ДО ВІЙНИ: ДІМ, РОДИНА, ТАНЦІ
До повномасштабної війни життя Насті було наповнене школою, хореографією та подвійною родиною — батьки, молодша сестра, бабуся й дідусь.
Дев’ять років вона займалася народними танцями в хореографічному ансамблі «Браво», виступала по Україні та в Болгарії. Це було її «рідне» хобі й простір, де вона росла, дружила й мріяла.
💬 «Так, я ходила на народні танці в хореографічний ансамбль “Браво” дев’ять років. Ми їздили по Україні та в Болгарію на виступи. Це було моє рідне хобі.»
Поруч завжди були домашні улюбленці — кілька котів і собак, які теж були частиною її довоєнного світу.
🟥 3. ПЕРШИЙ ДЕНЬ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
Початок повномасштабного вторгнення Настя пам’ятає до деталей.
Вона була в бабусі, готувалася до контрольної в школі, але ранок пішов зовсім не за планом: вибух, вимкнене світло, дим від прильоту по підстанції в сусідньому селі.
💬 «Я була в бабусі. В мене мала бути контрольна в школі, але бабуся сказала лягти спати назад. Війна почалася, і вимкнули світло. Близько 4 ранку був приліт по підстанції в сусідньому селі. Дим був дуже великий. Ми почали збирати речі, але нікуди не виїхали.»
Тоді родина ще залишилася в місті — між страхом і надією, що все скоро закінчиться.
🟧 4. «ЗАЛИШИТИСЯ ЧИ ВИЇХАТИ?» — ВАЖКЕ РІШЕННЯ
Після перших ударів по інфраструктурі родина ще кілька місяців жила в Марганці. Вони не знали, куди їхати, і дуже сподівалися, що це «скоро закінчиться».
Розглядали варіант Польщі — тато до війни довго працював за кордоном, і це здавалося логічним напрямком. Але зрештою вирішили залишитися в Україні.
💬 «Ми не знали, куди їхати. Спочатку планували їхати в Польщу, потім передумали. Була надія, що все швидко закінчиться, але не склалося.»
💬 «Так, бо мій тато довгий час працював там, і це було б місце, куди ми могли б переїхати. Але ми залишилися в Україні.»
Рішення приймала мама, і для Насті воно було важливим: вона дуже хотіла залишитись ближче до своїх — батьків, бабусі й дідуся, друзів.
💬 «Рішення приймала мама. Я хотіла залишитися, бо тут моя сім’я, друзі, бабуся і дідусі.»
🟦 5. РОДИНА І ТВАРИНИ, ЯКИХ ДОВЕЛОСЯ ЗАЛИШИТИ
На момент повномасштабної війни в родині були мама, тато, молодша сестра, бабуся й дідусь.
💬 «Мама, тато і моя менша сестра, а також бабуся і дідусь.»
Коли рішення про виїзд стало неминучим, постало ще одне болюче питання — домашні тварини.
У Насті вдома було три коти й дві собаки. У Марганці довелося залишити ще чотирьох котів. За ними доглядають бабуся й дідусь, але момент прощання був для дівчини дуже важким.
💬 «Так, у мене вдома три коти та дві собаки. В Марганці залишили ще чотирьох котів. За ними доглядали дідусь і бабуся. Я дуже плакала, коли ми їх залишали, бо не було куди взяти з собою.»
🟪 6. ЕВАКУАЦІЯ ДО ВІННИЦІ
Коли стало зрозуміло, що лишатися небезпечно, сім’ї дали два дні на збори. Обстріли були настільки сильними, що навіть вночі було важко заснути.
Попри це, момент їхнього виїзду виявився тихим і сонячним — у пам’яті Насті це контраст між загальною картиною війни й конкретною дорогою з дому.
💬 «Так, десь два дні. Нам дали час, і ми швидко зібралися. Обстріли були дуже сильні, навіть вночі ми не могли виспатися. Але нам пощастило, що момент виїзду був тихий, сонячний.»
Вони їхали родиною — з мамою, татом, сестрою, а також із однокласником Насті та його родиною.
💬 «Так, з мамою, татом і сестрою, а ще з нами переїжджав однокласник з його сім’єю.»
У Вінницю родину запросив татів знайомий, який безкоштовно їх поселив.
💬 «Так, у тата був знайомий з роботи, який запропонував приїхати і поселити нас безкоштовно. Люди були дуже добрі, і ми переїхали до Вінниці.»
Бабуся й дідусь залишилися в Марганці. Там і досі живе більшість її родини.
💬 «Так, вони залишилися там. Всі члени моєї родини зараз у Марганці.»
🟦 7. НАВЧАННЯ ОНЛАЙН З РІДНИМ КЛАСОМ
На початку повномасштабної війни Настя була у сьомому класі. Через війну були паузи в навчанні, але потім вони дуже швидко надолужували програму.
Переїхавши до Вінниці, вона все одно продовжила навчання онлайн у рідній школі — з тим самим класом і вчителями.
💬 «З нового року я почала навчатися в своїй школі онлайн зі своїми однокласниками і вчителями. Коли почалася війна, я була у сьомому класі. Після цього були перерви, і ми надолужували програму дуже швидко.»
Причина — сильна прив’язаність до школи і класної керівниці, а також надія повернутися й знову сидіти за партами разом.
💬 «Моя школа дуже рідна для мене, класна керівничка чудова. Ми з однокласником вирішили залишитися разом з класом, бо сподівалися, що повернемося до Марганця і продовжимо навчання разом. Так я пройшла восьмий, дев’ятий, десятий і одинадцятий класи зі своїм класом.»
Клас був великий — близько 30 учнів — і дуже дружний.
💬 «Близько 30 учнів. Клас був великий і дуже дружний.»
Онлайн-формат дозволив зберегти майже всіх.
💬 «Так, дуже багато залишилося онлайн, включно з усім нашим 11-м класом.»
🟨 8. ДРУЗІ, ЯКІ РОЗ’ЇХАЛИСЯ, ТА НОВІ ЗВ’ЯЗКИ
Попри роз’їзд у різні країни, Насті вдалося зберегти близькі стосунки з друзями з Марганця.
Її найкращий друг виїхав до Німеччини на початку повномасштабної війни. Вони не бачилися вже три роки, але продовжують спілкуватися щодня.
💬 «Так, я спілкуюся зі своїм найкращим другом. Ми не бачилися вже три роки. Він виїхав до Німеччини, коли почалася війна. Ми спілкуємося кожен день, дзвонимося.»
Ще один однокласник зараз навчається у Вінниці, в НТУ.
💬 «Також спілкуюся з однокласником, який зараз навчається у Вінниці в НТУ.»
🟪 9. ЖУРНАЛІСТИКА І НОВЕ СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ
Після школи Настя вступила до Вінницького торговельно-економічного інституту на спеціальність «Журналістика».
💬 «Я вступила до Вінницького торгівельно-економічного інституту на спеціальність журналістика.»
У групі — 26 дівчат і жодного хлопця. Настя каже, що колектив дуже дружний: вона знайшла багато подруг і стала заступницею старости.
💬 «У мене прекрасна група – 26 дівчаток, жодного хлопця. Ми дуже дружні, викладачі відзначають це. Я знайшла багато подружок і навіть стала заступницею старости. Зі старостою ми гарно спілкуємося, у нас чудовий колектив.»
Однокурсники цікавляться її історією, дивуються, що вона приїхала здалеку, з Дніпропетровщини.
💬 «Так, вони запитували: “Ти так далеко переїхала? З Дніпропетровської області?” Всі дивувалися, коли дізнавалися.»
У навчальному закладі Настя відчуває підтримку — особливо коли ділиться історією свого міста. Її розповідь про Марганець зворушила і студентів, і викладачів.
💬 «Коли я розповідала про Марганець, усі дуже плакали. Викладачі теж підтримували мене, спілкувалися зі мною. Це була колосальна підтримка, і я дуже цьому рада.»
🟦 10. ЖИТТЯ В ГУРТОЖИТКУ ТА ФІНАНСОВІ ВИКЛИКИ
Під час навчання Настя живе в гуртожитку.
💬 «У гуртожитку.»
Вона чесно говорить про труднощі, з якими стикаються молоді люди, що вперше живуть окремо від батьків: фінанси, продукти, оплата комунальних послуг.
💬 «Так, бувають труднощі для молодих людей, які тільки-но переїхали від батьків. Найбільше – кошти, продукти, оплата електроенергії. Це тяжко.»
Настя отримує державну підтримку як внутрішньо переміщена особа.
💬 «Так, я отримала кошти як ВПО: 9 000 грн за три місяці, у грудні надійде ще 2 000 грн.»
🟨 11. ДІМ, СУМ І ЗВИЧКА ДО НЕБЕЗПЕКИ
Про рідний Марганець Настя говорить із великою ніжністю й болем. Їй важко було залишати дім, вулиці, сусідів.
💬 «Звичайно, сумую. Дуже важко залишати свій дім, вулиці, сусідів. Часто прокручую в голові моменти з дому, особливо коли щось трапляється або хворію. Тоді згадую, як мама мені допомагала.»
У Марганці вони часто ночували в підвалі. Тепер, після переїзду, Настя майже не реагує на повітряні тривоги — морально звикла. Її лякає саме це звикання.
💬 «Так, у Марганці часто ночували в підвалі. Тепер на тривогу я не реагую, бо морально звикла. Найстрашніше, що звикаєш до цього.»
Попри небезпеку, Настю все одно тягне додому. Вони з однокласниками мріють приїхати в Марганець на канікули й навідати класну керівницю.
💬 «Поки що ні, але скоро її день народження, ми всі повернемося в Марганець на канікули і зустрінемося. Ми дали обіцянку прийти до неї в гості.»
🟦 12. ВТРАТИ, ВНУТРІШНЯ СИЛА І МРІЇ ПРО МАЙБУТНЄ
Настя знає, що таке втрати. Серед знайомих і вчителів були військові, які загинули. Вона згадує свого вчителя фізкультури й дядька.
💬 «Так, серед знайомих і вчителів були військові. Дехто загинув, наприклад, мій вчитель фізкультури і мій дядько.»
💬 «Тяжко. Але всі вони герої для всієї України.»
Війна сильно змінила її: навчила цінувати те, що маєш, і говорити «люблю» прямо зараз.
💬 «До війни я не цінувала того, що мала. Війна навчила цінувати все і говорити близьким, що ти їх любиш зараз, бо момент може пропасти.»
Серед своїх досягнень після переїзду Настя називає стресостійкість і впевненість у собі.
💬 «Я стала дуже стресостійкою, впевненою в собі. Раніше могла заплакати на рівному місці, а тепер можу відкрито говорити про свої проблеми та переживання.»
У моменти смутку вона говорить із собою чесно, нагадуючи, що час іде — і треба бути готовою до кращого, а не тільки згадувати гірше.
💬 «Звичайно, бувають. Я сідаю, дивлюся на себе в дзеркало або на руки і говорю: “От зараз ти сумуєш, а роки йдуть, дні йдуть, хвилини йдуть. Чого ти сумуєш? А вдруг завтра війна закінчиться, а ти сьогодні сумуєш і не готова?”»
Герої для Насті — її батьки.
💬 «Мої батьки, бо вони дали мені дуже багато, підтримують і допомагають постійно.»
Тато працює далекобійником, мама зараз офіційно не працевлаштована, хоча намагалася знайти роботу у Вінниці.
💬 «Мама не працює, а тато працює далекобійником. Мама намагалася влаштуватися на роботу у Вінниці, але не склалося.»
Вона відчуває їхню підтримку й знає, що вони нею пишаються.
💬 «Так, вони підтримують і люблять мене. Коли я розповіла мамі про це інтерв’ю, вона була дуже рада.»
🕊️ 13. МРІЇ, МИР І ГОЛОС АНАСТАСІЇ ДЛЯ СВІТУ
Сьогодні найбільша мрія Насті — щоб уся її родина й друзі знову могли зібратися разом за одним столом, сміятися, обійматися й просто бути в безпеці.
💬 «Зараз моя мрія — щоб вся моя сім’я та друзі були разом, за одним великим столом, посміялися, обійнялися.»
Вона хоче стати професійною журналісткою, щоб після війни мати змогу «на повну» працювати, робити розголос і відбудовувати своє місто своїми словами.
💬 «Я хочу вивчитися та стати професійним журналістом, щоб після війни на повну працювати, робити розголос і відбудовувати своє місто своїми словами.»
Мріє працювати на телеканалі 1+1 — і свідомо «просто залишає цю мрію, щоб була».
💬 «Мрію працювати на телеканалі 1+1. Просто залишаю цю мрію, щоб була.»
Для Насті мир — це не тільки відсутність обстрілів, а відчуття дому й близькості.
💬 «Мир — це коли всі близькі поруч. Це обійми, поцілунки, усміхнені мама і тато, військові, які повернулися додому. Це відчуття “Я вдома”.»
Вона стежить за новинами з Марганця, бачить руйнування і одночасно думає про те, якою буде відбудова. Бачить себе людиною, яка ходитиме по вулицях рідного міста, братиме інтерв’ю в його мешканців і доноситиме їхні історії до світу.
💬 «Я бачу себе в процесі відновлення. Брати інтерв’ю у всіх мешканців, викладати їхні історії. Хочу, щоб допомога дійшла до мого міста, щоб його відбудували якомога швидше.»
Тим, хто досі залишається в Марганці й боїться виїхати, Настя говорить прямо:
💬 «Люди, задумайтеся! Там дуже страшно: немає води, світла, постійні обстріли. Маленьким дітям потрібне дитинство. Не залишайтеся там безпечно, рятуйте себе.»
Світ після війни, на її думку, має бачити Україну не лише через призму руйнувань, а як сильну, гідну й стійку державу.
💬 «Хочу, щоб нас бачили сильною державою, поважали і цінували. Щоб розуміли, що ми стійкі, мужні, дружні, з гарними людьми і смачною кухнею. Хочу, щоб дізналися про нас не лише через війну, а через силу народу і нашу стійкість.»
І її побажання — просте й водночас дуже важливе:
💬 «Хочу побажати: згуртуйтеся, тримайтеся один за одного. Це дуже важливо зараз, і тоді перемога буде близько.»
🟧 14. ФОТОГАЛЕРЕЯ
Це теж частина війни, яку побачила Анастасія.
Дитинство має пахнути безпекою, а не димом. Але її дім зруйнувала війна.
Тепер це просто цегла і біль.
Її голос — це голос дитини, яка запам’ятала все.
