Це історія підлітка, чий дім став прихистком для інших. Мирослав зростав у тиловій Вінниці поруч із мамою, яка від перших днів повномасштабного вторгнення стала активною волонтеркою та захисницею прав внутрішньо переміщених осіб. Її голос звучав на форумах і в медіа, а її дії відгукувались у долях сотень людей, які втекли від війни. Для Мирослава це стало не просто фоном дитинства — це стало його шляхом. Він дорослішав у середовищі волонтерських штабів, допомоги для фронту, укриттів, історій втрат і взаємопідтримки. Він бачив, як біль перетворюється на дію, і як людська присутність — іноді єдине, що потрібно тим, хто втратив усе. Мирослав навчився бути поруч: з тими, кому боляче, хто боїться, хто шукає новий дім. Його історія — про емпатію, зрілість і покоління, яке вчиться служити іншим, ще не вийшовши з дитинства.
🎥 Відеоісторія
🟦 1. ХТО ТАКИЙ МИРОСЛАВ
Мирослав — 14-річний підліток із Вінниці. Він спокійний, уважний до деталей і звик більше робити, ніж говорити. Любить плавання: зараз ходить в оздоровчу групу й мріє перейти до спортивної, якщо тренер візьме.
Він — син громадської діячки та професора вінницького закладу вищої освіти, яка з перших днів повномасштабної війни, разом з командою однодумців, створила громадську організацію підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні. Поки мама варила їжу, збирала теплий одяг для військових і переміщених людей, організовувала допомогу і зустрічі, Мирослав поруч дорослішав значно швидше, ніж мав би у свої 11–14 років.
Мирослав говорить небагато, але за кожною його короткою відповіддю — кілька років життя поруч із війною, волонтерством і людьми, які втратили дім.
💬 «Мене звати Мирослав, мені 14 років, я з Вінниці. Мені подобається плавання. Я поки що ходжу лише в оздоровчу групу, але можливо, якщо тренер візьме, то піду і в спортивну.»
🟩 2. ДИТИНСТВО ДО ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
До початку повномасштабної війни життя Мирослава було схожим на життя багатьох міських підлітків. Школа, друзі, двір, прогулянки між уроками і гуртками. Каже, що тоді був меншим і мав більше вільного часу, щоб просто «гуляти з друзями», а не думати про сховища, черги в магазинах чи те, кому ще сьогодні треба допомогти.
💬 «Скоріше мені згадується те, як я багато проводив вільного часу з друзями. Адже я і тоді був менший, у мене було більше часу, щоб проводити його з друзями.»
🟥 3. ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ
Перший день повномасштабного вторгнення він пам’ятає дуже чітко. Зранку вони з мамою пішли до магазину — там були величезні черги, які виходили за межі приміщення. Люди мовчали, слухали новини, хтось говорив по телефону, хтось нервово гортав стрічку.
Тієї ж ночі у Вінниці пролунала перша повітряна тривога. Для 11-річного хлопця це був момент, коли слово «війна» перестало бути чимось далеким із новин.
💬 «Перший день я точно пам’ятаю. Ми вранці прокинулися і пішли в якийсь магазин. Там були дуже великі черги, буквально за магазин вони виходили. Ми були там до середини дня. Потім тієї ночі була перша тривога в Вінниці. Я дуже перелякався, але потім ми пішли в укриття і в принципі все було нормально. Після цього вже не так було страшно.»
🟧 4. ТРИВОГИ І РЕАКЦІЯ СІМ’Ї
Перший раз було найстрашніше: нові звуки, сирена, темний під’їзд, сховище. Далі страх поступово змінювався на напружену звичку. Мирослав каже, що намагався не панікувати, але дуже важливою була поведінка мами — вона чітко розуміла, що робити, і відповідально діяла під час небезпеки.
💬 «Так, перший раз було страшно, а потім уже ні. Мені здається, що я більше заспокоювався сам, тому що не дуже панікував. Мама дуже відповідально ставилася до всього. Вона одразу розуміла, що треба робити і куди йти, і ми все одразу робили. Вона дуже відповідально вела себе.»
🟦 5. ДОПОМОГА ЛЮДЯМ ПОРУЧ
Через тиждень-два після початку повномасштабної війни родина фактично «увімкнулася» в допомогу іншим. Спершу це були літні сусіди — їм було складно самостійно стояти в довгих чергах, носити пакети, діставати найнеобхідніше.
Поступово коло розширювалося: у дім приходили люди, які їхали через Вінницю далі від фронту; мама варила їжу, збирала теплий одяг, ліки, найпростіші речі для тих, хто приїхав без нічого. Так почала формуватися спільнота, яка згодом переросла в громадську організацію.
💬 «Десь через тиждень-два після початку війни ми допомагали бабусі з нашого будинку, їм було важко купувати товари, тому ми допомагали. Потім ми почали допомагати внутрішньо переміщеним особам, які приїжджали до Вінниці.»
Мама Мирослава, викладачка за фахом, стала громадською діячкою й заснувала ГО “Мережа громадських організацій підтримки ВПО в Україні”. Вона варила їжу для військових і переселенців, організовувала збори теплих речей, допомагала шукати тимчасове житло, приймала людей у їхній квартирі. Мирослав спостерігав, як звичайна квартира перетворюється на тимчасовий притулок для тих, хто втратив дім.
💬 «Мама допомагає в тилу. Також на початку війни вона їздила в Київ по роботі. Я переживав через обстріли, але все пройшло нормально.»
🟪 6. ВОЛОНТЕРСТВО ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ
Родина активно включилася у волонтерську діяльність для військових. Мама з командою шукала теплий одяг, збирала посилки, передавала необхідне на блокпости та в підрозділи. Згодом почали шукати й відправляти на фронт палатки — перша весна війни була холодною й дощовою, і такого обладнання бракувало.
На цьому тлі з’явилися ідеї з пошуком тканини, швачок, пошиттям розгрузок та інших елементів одягу для захисників. Це вже було не просто «зібрати пакунок», а ціла сітка координування людей, матеріалів та потреб.
💬 «На початку мама упаковувала їжу для військових та робила снеки. Я допомагав переносити речі, приносити необхідне, ходити до швачки, забирати бронежилети, переносити палатки.»
Мирослав не просто спостерігав збоку — він носив коробки, переносив намети, забирав готові бронежилети, допомагав там, де потрібні були додаткові руки. Для підлітка це була одночасно і відповідальність, і відчуття причетності до чогось більшого, ніж їхня квартира чи під’їзд.
🟦 7. УКРИТТЯ ПОРУЧ З ДОМІВКОЮ
Ще один важливий напрямок — безпека людей поруч. Приблизно через місяць після початку повномасштабної війни сім’я разом з іншими мешканцями почала шукати, де можна безпечніше перечікувати тривоги.
Знайшли старе укриття, яким не користувалися близько 30 років. Там було холодно, сиро, темно й захаращено. Мама організувала мешканців одразу чотирьох багатоповерхівок, щоб прибрати й облаштувати сховище на сотні людей.
💬 «Через місяць після початку війни ми шукали укриття біля будинку. Знайшли старе, яке не використовувалося приблизно 30 років. Ми організували групу людей і почали його прибирати. Виносили старі меблі, кидали піддони, щоб не було холодно, і виносили сміття. Мені було дуже приємно допомагати.»
У цьому укритті тепер можуть ховатися люди з чотирьох будинків — діти, літні люди, сім’ї переселенців. Для Мирослава ці бетонні стіни — не просто місце, де перечікують тривоги. Це простір, який він сам допомагав перетворити з покинутого підвалу на місце, де можна вижити.
Найскладнішим для хлопця було те, що мама майже весь час була в русі: збори, доставка, зустрічі, телефони. Сім’я менше гуляла разом, рідше просто відпочивала. Але це відчувалося як ціна за те, щоб багато людей були не самі.
💬 «Найскладніше було те, що мама більше часу допомагала, а ми менше гуляли. Але це давало відчуття, що ми корисні.»
🟨 8. ШКОЛА І ДРУЗІ
На початку повномасштабної війни Мирослав навчався у п’ятому класі. Про його волонтерську діяльність і роботу мами знали не всі: частина вчителів та близькі друзі, але не весь клас.
Для нього це було особистим досвідом — не тим, про що хочеться говорити на кожній перерві. У школі він залишався просто однокласником, а вдома — сином жінки, яка паралельно з викладанням стала «голосом переміщених» у їхній громаді: слухала людей, фіксувала їхні потреби, передавала їхні історії далі.
💬 «Я тоді був у п’ятому класі. Моя вчителька та друг знали про це, інші – ні.»
Страх із часом став іншим — не таким гострим, як у перші дні, але все одно присутнім на фоні. Мирослав каже, що подорослішав і тепер більше розуміє, що відбувається.
💬 «Страх зменшився, бо я подорослішав і краще розумію ситуацію. Якщо тривога вночі, хочу, щоб швидше закінчилася і можна було спати. А якщо в школі, хочу, щоб все було добре для всіх.»
🟪 9. ЧИ ДУМАЛИ ПРО ВИЇЗД
Родина не планувала виїжджати з Вінниці на початку повномасштабної війни — місто було далеко від активних бойових дій, а з часом тут з’явилася й велика відповідальність перед людьми, яким допомагали.
Сьогодні вони теж залишаються у Вінниці — як Мирослав каже, поки що не хочуть нічого змінювати. Тут їхня школа, спільнота, укриття, яке він допомагав прибирати, і сотні людей, яких підтримує мама з командою.
💬 «На початку війни не хотіли, бо Вінниця була далеко від військових дій. Зараз теж поки що не хочемо нічого змінювати.»
🟨 10. МАМА, ДРУЗІ ТА ПЕСИК ЯК ОПОРА
Найважливішим прикладом для Мирослава є мама. Він бачить, як вона одночасно викладає, керує громадською організацією, організовує заходи для переселенців, шукає ресурси і при цьому тримається заради сім’ї.
💬 «Моя мама. Вона дуже відповідальна, тяжко працює, часто ночами.»
Поруч — друзі, улюблений песик і школа. Усі ці «звичайні» речі на фоні війни стають для нього опорою: можливістю переключитися, посміятися, пограти чи просто побути підлітком, а не лише «сином волонтерки».
💬 «Також мої друзі, улюблений песик та школа допомагають мені.»
🟦 11. МРІЇ ТА ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ
Мирослав думає про своє майбутнє прагматично. Він хоче добре вчитися, отримати професію, яка йому буде подобатися й дозволить забезпечувати себе та сім’ю. І при цьому — не втратити готовності допомагати іншим, яку бачив у мами.
💬 «Для себе хочу добре вчитися, знайти хорошу роботу, яка подобається і добре оплачуватиметься.»
🕊️ 12. ГОЛОС МИРОСЛАВА ДЛЯ СВІТУ
Якщо говорити глобально, Мирослав мріє про завершення війни і відновлення України. Він хоче, щоб країна розвивалась і наздоганяла європейські держави.
Якби мав безкінечні ресурси, допомагав би Україні не лише морально, а й фінансово — щоб люди, яких він бачив у перші роки війни в коридорах, укриттях та тимчасових кімнатах, нарешті могли жити в безпеці.
💬 «Бажаю, щоб війна закінчилася, а Україна відновилася, наздоганяла європейські країни. Якщо б були безкінечні ресурси, допомагав би країні морально та фінансово.»
🟧 13. ФОТОГАЛЕРЕЯ
На самокаті — бо так швидше. Підлітки війни не чекають — вони діють.
Мирослав виріс серед цих людей і разом з ними
Мирослав спостерігав за всім і допомагав, як міг.
Мирослав знає, що таке бути в темряві з незнайомими, але рідними в тривозі обличчями
На початку війни не було спорядження, але була згуртованість: міряли, приміряли, шили — для тих, хто вже завтра міг іти на захист. Мирослав — поруч із дорослими, як і завжди.
Саджали з вірою, що навесні настане Мир, а захисники повернуться додому.
Діти не просто допомагали — вони будували майбутнє, в яке вірили всією душею
Мирослав допомагав у всьому: від закупівлі до доставки.
Діти війни — не просто свідки, вони творці людяності.
Усередині — віск, тканина і вдячність. Кожна свічка мала QR-код — за ним військові могли побачити відео з подякою й побажанням здоров’я!
