Це історія хлопчика з Харкова, який виїхав із міста у чотири роки, майже не пам’ятає дорогу й перші дні вторгнення, але дуже добре пам’ятає друзів із садочку, свою квартиру, нову школу у Вінниці, басейн «Маяк» і рекорди на дистанції 50 метрів. Поруч із ним — велика родина, молодша сестричка, зовсім маленький братик і батьки, які будують життя з нуля на новому місці.
🎥 Відеоісторія
🟦 1. ХТО ТАКИЙ ОЛЕКСІЙ
Олексій — 8-річний хлопчик, який приїхав до Вінниці з Харкова. Він спокійно й лаконічно відповідає на запитання, але за цими короткими відповідями — досвід переїзду, життя в селі, нова школа й серйозні заняття спортом.
💬 «Мене звати Олексій, мені вісім років. Я приїхав у Вінницю з Харкова.»
Він не пам’ятає день початку повномасштабної війни — тоді йому було всього чотири роки.
💬 «Того дня я не пам’ятаю. Мені було чотири, я був ще маленький.»
🟩 2. ХАРКІВ ДО ВІЙНИ: САДОЧОК І КВАРТИРА
До війни Олексій жив у Харкові, ходив у великий садочок поруч із домом. Він добре пам’ятає цей простір і друзів.
💬 «Садочок був великий, у мене було багато друзів. Я жив недалеко від нього.»
Родина жила в квартирі, де в Олексія була своя кімната, ліжечко й іграшки.
💬 «У нас була квартира. Я пам’ятаю свою кімнату, ліжко, іграшки.»
У родині — багато дітей: старший брат, середній брат, молодша сестра, а зараз ще й найменший братик.
💬 «У нас п’ятеро дітей у родині: старший брат, середній брат, молодша сестра, ще один маленький братик і я.»
Новонародженого братчика звати Адамчик.
💬 «У мене є новий братик, його звати Адамчик. Йому чотири місяці, я його вже люблю.»
🟥 3. ПЕРЕЇЗД І ПЕРШІ МІСЯЦІ В СЕЛІ
Рішення про переїзд з Харкова приймали батьки. Олексій цього моменту не пам’ятає — для нього це було, радше, відчуття: його взяли за руку й вивезли.
💬 «Я не пам’ятаю, як казали: “Ми збираємо речі, ми їдемо”. Я був маленький. Мене просто взяли за руку й привезли.»
Спочатку родина жила не у Вінниці, а в селі у Вінницькій області — приблизно чотири місяці.
💬 «Ми спочатку жили в селі чотири місяці, а вже потім приїхали у Вінницю.»
🟧 4. НОВЕ ЖИТТЯ У ВІННИЦІ ТА ШКОЛА
До Вінниці Олексій приїхав приблизно в п’ять років. Він дуже хотів у школу — але за віком його ще не могли прийняти.
💬 «Коли ми приїхали у Вінницю, мені було п’ять. Я хотів піти в школу, але мене ще не прийняли.»
Сьогодні він навчається у четвертому класі у великій вінницькій школі.
💬 «Моя школа дуже велика. Я ходжу в четвертий клас, ми вчимося на першому поверсі.»
У цьому класі він навчається відносно нещодавно — близько трьох місяців, але вже знайшов друзів і звик до колективу.
💬 «У цьому класі я вчуся приблизно три місяці. Мені подобається ходити до школи.»
Навчання офлайн для нього набагато цікавіше, ніж онлайн.
💬 «Мені подобається вчитися офлайн. Коли немає інтернету, уроків онлайн просто немає, Zoom не працює. А так я бачу вчителів і дітей.»
🟦 5. ДРУЗІ В КЛАСІ ТА ПОЗА ШКОЛОЮ
Олексій називає своїх друзів поіменно: Діма, Юля, Артем і Соломія. Вони всі приблизно одного віку.
💬 «Мої друзі — Діма, Юля, Артем і Соломія. Артему вісім, Юлі вісім, Дімі дев’ять років.»
Найчастіше вони спілкуються саме в школі, але іноді зустрічаються й поза уроками.
💬 «Ми спілкуємося в школі, а ще кілька разів гуляли — один раз у дворі, ще раз біля фонтану.»
У новому класі ставлення до нього, як до «переселенця», він не відчував — каже, що все нормально і від дорослих, і від дітей.
💬 «Я не відчував, що до мене ставляться як до “не місцевого”. Все нормально — і від вчителів, і від дітей.»
🟪 6. ПЛАВАННЯ — ХОБІ, ЯКЕ СТАЛО ДОСЯГНЕННЯМ
У Вінниці Олексій почав займатися плаванням — це не професійний спорт, а хобі, яке дуже сподобалося.
💬 «Я не ходжу на гуртки, тільки в басейн. Плавання — це моє хобі.»
Тренується тричі на тиждень, уже близько року.
💬 «Я тренуюся три рази на тиждень, десь уже рік. У групі знаю тренера й дітей, там все нормально і радісно.»
Спочатку він просто хотів навчитися плавати — і досить швидко досяг результату.
💬 «Я вибрав плавання, бо хотів навчитися плавати. Навчився десь за три місяці.»
Сьогодні Олексій має конкретні спортивні досягнення.
💬 «Мій рекорд — 50 метрів кролем за 20 секунд. Я брав участь у змаганнях: маю три перших місця і одну подяку.»
Зараз він опановує нові стилі — плавання на спині та батерфляй, який сам описує просто:
💬 «Я ще вмію швидко плавати на спині, а зараз треную батерфляй. Це як дельфін — складніше технічно й фізично, але я плаваю.»
🟦 7. РОДИНА Й ПОВСЯКДЕННІСТЬ У ВІННИЦІ
У Вінниці родина Олексія орендує житло.
💬 «Зараз ми живемо у Вінниці, орендуємо квартиру.»
Він має молодшу сестричку Марію Стефанію та маленького брата Адамчика. Сестрі — чотири роки, вона ходить на танці, а з братиком він вчиться розумітися «без слів».
💬 «Молодшій сестрі чотири роки, її звати Марія Стефанія. Вона ходить на танці раз на тиждень. Адамчик ще маленький, я розумію його сигнали — коли він хоче їсти або коли щось сталося, і тоді кличу маму.»
Олексій допомагає вдома: із молодшими, з домашніми завданнями, у побуті.
💬 «Я допомагаю з домашніми завданнями, можу донести молодшого брата, допомогти мамі, коли треба.»
Батьки працюють: тато — програміст, мама — викладачка, яка навчає дорослих онлайн.
💬 «Мама працює вчителем і навчає дорослих онлайн. Тато програміст, він робить програми й довго сидить за комп’ютером — іноді пів дня, поки є результат.»
Професію тата Олексій вважає більш авторитетною — дуже по-дитячому чесно:
💬 «Мені здається, що професія програміста важливіша, бо тато більше заробляє. Але ця робота складна — треба добре знати математику та інформатику.»
🟨 8. БАБУСЯ ТА ДІДУСЬ У ХАРКОВІ
Частина родини Олексія залишилася в Харкові — бабуся, дідусь. Дідуся вже немає в живих, бабуся живе на окупованій території, і зв’язку з нею немає.
💬 «У мене є бабуся й дідусь, але вони залишилися в Харкові. Дідусь уже помер, а бабуся зараз в окупації. Я не можу з нею говорити по телефону, але сумую за нею.»
Старший брат поїхав до Словаччини, і Олексій мріє побачити його на канікулах.
💬 «Мій старший брат виїхав у Словаччину. Я не ображаюся, просто хочу поїхати до нього в гості на канікули.»
🟦 9. ЕМОЦІЇ, СУМ ТА РЕАКЦІЯ НА ТРИВОГИ
Олексій іноді сумує, але пояснити, у які саме моменти, йому складно.
💬 «Так, буває, що я сумую, але не пам’ятаю, в які моменти. У мене немає якихось секретів, як із цим справлятися — воно просто проходить.»
Про свій дім у Харкові він згадує час від часу — швидше як порівняння з новим життям у Вінниці.
💬 «Я іноді згадую свій дім. Скоріше порівнюю, як було вдома і як тут, у Вінниці.»
На сигнали повітряної тривоги він реагує спокійно й дуже по-дорослому:
💬 «Коли чую тривогу, мені сумно, але я просто думаю про те, що треба піти в безпечне місце. Я не панікую — просто йду, бо знаю, що треба бути в сховищі.»
🟨 10. УКРАЇНА, МИР І ГЕРОЇ В ОЧАХ ОЛЕКСІЯ
На запитання про перемогу Олексій каже, що не знає, як вона має виглядати. Але має свою чітку відповідь, що для нього означає мир.
💬 «Я не знаю, як має виглядати перемога. А мир — це коли Росія скаже, що вона напала на Україну першою. Тоді наступить мир.»
Світові він хотів би сказати просту й дуже сильну фразу:
💬 «Я б сказав світові: не хвилюйтеся, скоро буде мир.»
Герої для нього — українські військові.
💬 «Можливо, ще хочу сказати про героїв. Для мене герої — це військові, які віддали своє життя за захист України. Коли йду по вулиці й бачу військових, дивлюся на них як на героїв.»
Після війни він хоче повернутися додому, до Харкова.
💬 «Після війни я хочу повернутися додому, у Харків.»
🟪 11. ГОЛОС МАМИ ОЛЕНИ
Важлива частина цієї історії — слова мами Олексія, Олени. Вона розповідає про рішення виїхати, про відповідальність за інших дітей, про стрес евакуації й про те, як змінився її син.
💬 Мама Олена: «Я — Вертосенко Олена, мама Олексія та Олександра. Ми приїхали у Вінницю з Харкова з початком повномасштабного вторгнення. Перші десять днів ми провели в підвалі нашого будинку разом із приблизно 70 студентами, які жили поряд без батьків. Ми відчували, що маємо їх захистити. Лише коли останній студент зміг виїхати з Харкова, ми прийняли рішення їхати самі.»
Вона згадує, як у перші години війни збирала речі — у першу чергу для дітей.
💬 Мама Олена: «24 лютого о четвертій ранку я почула вибухи й побачила “феєрверки” з вікна нашої квартири — це були удари. Я розбудила чоловіка, він не одразу повірив, але потім зрозумів, що відбувається. Я почала збирати речі для дітей: підгузки, найнеобхідніше. Старші діти складали свої рюкзаки, але більше набрали спортивних речей, тож довелося доповнювати.»
Дорога з Харкова була важкою й небезпечною.
💬 Мама Олена: «На вокзал потрапити було нереально, тож ми виїжджали власною машиною. Їхали через місто й бачили зруйновані будинки, тіла людей. Потім пересідали в бус родичів і вже ним добиралися у Вінницьку область. Дуже важко їхати з дітьми в невідомість.»
Вона чесно говорить про те, як діти різного віку переживали війну, підвал і переїзд.
💬 Мама Олена: «Найважче було старшим синам — десяти й тринадцяти років, вони все тримали в собі. Найменша донька не розуміла, що таке “поїхати додому” — для неї дім там, де ми зараз. Олексій до війни був найрадіснішою дитиною в садочку, дуже любив ходити до своєї виховательки Люди. А після початку війни він повністю змінився, закрився.»
Після переїзду до Вінниці, коли у дворах з’явилися місцеві діти, хлопчик зіткнувся з булінгом.
💬 Мама Олена: «Ми спочатку жили в селі, там було спокійно. А коли переїхали до Вінниці, восени почали повертатися місцеві мешканці, у дворі з’явилися діти, яких ми не бачили раніше. І деякі хлопці ображали Олексія за те, що він приїхав, говорили, ніби через нього почалася війна. Він ще більше замкнувся, і нам довелося звернутися до психолога й психіатра.»
Великим кроком стало живе навчання та плавання.
💬 Мама Олена: «Олексій закінчив перший клас і майже весь другий дистанційно в харківській школі, а потім ми домоглися, щоб він пішов у вінницьку школу. Ще до війни 24 лютого він мав йти на перше тренування в басейн у Харкові, але не склалося. У Вінниці ми не одразу знайшли басейн, а потім знайшли “Маяк”. Там тренерка дуже швидко знайшла з ним спільну мову, і він розкрився. Він взяв три перших місця на змаганнях — це дуже його підтримало.»
Попри війну й труднощі, мама говорить про дітей як про сенс і продовження України.
💬 Мама Олена: «Ми вирішили народити ще одну дитину вже під час війни, бо треба жити зараз. Поки є здоров’я, поки можемо — будемо народжувати українських дітей. Це наш маленький вклад у те, щоб Україна залишалася Україною.»
Світові вона хоче сказати про силу звичайних українців.
💬 Мама Олена: «В Україні живуть сильні люди. Подивіться на сторінки звичайних українців у соцмережах — ми не починали цю війну, ми захищаємо свою землю й хочемо просто жити вдома, щоб наші діти ходили в українські школи й розмовляли українською. Попри війну ми працюємо, виховуємо дітей і намагаємося жити.»
🟧 12. ФОТОГАЛЕРЕЯ
