Це історія десятирічного хлопчика з Херсона, який зустрів повномасштабну війну у віці шести років. Він пам’ятає темні підвали, тривожну дорогу на схід, зміни в повсякденному житті та новий старт у Вінниці. Незважаючи на пережите, Захар — звичайний школяр, який цінує дружбу, прості радощі та мріє про мирне дитинство. Його погляд на війну — тихий, щирий і дитячий, але саме через це — особливо глибокий
🎥 Відеоісторія
🟦 1. ХТО ТАКИЙ ЗАХАР
Захару десять років. Він приїхав до Вінниці з Херсона разом із родиною. Коли почалося повномасштабне вторгнення, йому було лише шість — вік, коли діти ще не розуміють слів «війна», «окупація», «небезпека», але дуже добре відчувають страх дорослих.
💬 «Мене звати Захар. Мені десять років. Я приїхав із Херсона.»
Сьогодні він навчається у вінницькій школі, має друзів і намагається жити звичайним дитячим життям. Але війна назавжди залишила слід у його спогадах.
🟥 2. ПОЧАТОК ВІЙНИ ОЧИМА ШЕСТИРІЧНОЇ ДИТИНИ
Ранок, який перевернув життя родини, Захар пам’ятає уривками. Це був вихідний. Його розбудили дорослі — без пояснень, без часу на запитання. Просто сказали вставати й збиратися.
💬 «Я не дуже добре пам’ятаю. Це був вихідний. Мене розбудили і сказали: “Вставай, треба збиратися”. Я нічого не зрозумів.»
У шість років він ще не усвідомлював, що відбувається. Лише згодом йому пояснили, що почалася війна — слово, яке тоді ще не мало для нього чіткого значення, але швидко наповнилося страхом.
💬 «Потім мені сказали, що почалася війна.»
🟧 3. ПІДВАЛ, СИРІСТЬ І СТРАХ
Перші тижні війни Захар провів не вдома. Родина переїхала до бабусі й дідуся, бо там був підвал. Саме це приміщення стало їхнім тимчасовим укриттям.
Для дитини це було місце, де темно, сиро й незатишно, але куди потрібно було спускатися знову і знову.
💬 «Було неприємно ховатися. Ми сиділи у підвалі, там було доволі сиро.»
Він пам’ятає, що ховалися в гаражі, переобладнаному під сховище. І пам’ятає постійне відчуття дискомфорту — не фізичного болю, а тривоги, яку важко пояснити словами.
💬 «Ми були у бабусі з дідусем. У них був гараж, і ми там ховалися.»
🟨 4. КОЛИ НЕ ВИСТАЧАЄ НАВІТЬ ЇЖІ
Війна швидко проникла в побут. Захар згадує, що іноді бракувало їжі. Дорослим доводилося їздити, шукати, домовлятися — а дитина просто відчувала нестачу й напругу.
💬 «Іноді не вистачало їжі. Доводилося їздити шукати.»
Ці моменти не виглядають у його пам’яті як щось надзвичайне — радше як частина нового, тривожного життя, у якому навіть базові речі перестали бути гарантованими.
🟥 5. ВИЇЗД І НЕЗРОЗУМІЛА ДОРОГА
Коли родина вирішила виїжджати, Захар не усвідомлював ані маршруту, ані мети. Для нього це була просто дорога — без розуміння, куди і навіщо.
💬 «Я не думав, куди ми їдемо. Я просто не знав.»
Це типовий стан для маленької дитини під час війни: повна залежність від дорослих і відсутність контролю над власним життям.
🟦 6. НОВЕ МІСТО І ПЕРШИЙ КЛАС У ВІННИЦІ
Коли почалася війна, Захар ще не ходив до школи — він був у старшій групі садочка. До першого класу він пішов уже у Вінниці.
💬 «Я був у старшій групі в садочку. А до школи пішов уже у Вінниці.»
Початок шкільного життя припав на нове місто, новий дім і нову реальність. Але в класі він не відчув відчуження чи тиску.
💬 «Якось усім було байдуже. Ми всі хвилювалися, як усі першокласники.»
🟪 7. ДРУЗІ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ТРИМАТИСЯ
У Захара залишився найкращий друг ще з херсонського садочка. Вони разом переїхали до Вінниці й тепер навчаються в одному класі.
💬 «У мене є найкращий друг, який зараз теж зі мною. Ми в одному класі.»
Є й нові друзі — зокрема хлопчик, який так само приїхав із Херсона. Їхня дружба проста й дуже дитяча: розмови, прогулянки, ігри після школи.
💬 «Ми розмовляємо, гуляємо разом після школи, граємося.»
🟨 8. ДІМ, ЯКИЙ ЗАЛИШИВСЯ В ПАМ’ЯТІ
Свій дім у Херсоні Захар пам’ятає нечітко — уривками. Але він добре пам’ятає відчуття, що батькам було важко залишати його.
💬 «Вони почувалися не дуже добре. Вони розуміли, що залишили свою домівку, і їм було важко.»
Разом із родиною вони забрали навіть хом’ячка — маленьку істоту, яку не могли залишити напризволяще.
💬 «Ми не могли залишити його там, він би сам не вижив.»
🟦 9. УКРАЇНА, ВІЙНА І ГЕРОЇ В ОЧАХ ДИТИНИ
Захар чітко говорить про те, чому їхня родина не виїхала за кордон. Для нього це питання не географії, а приналежності.
💬 «Тому що це рідна Батьківщина. Покидати Україну — це якось неправильно.»
Герої для нього — українські військові.
💬 «ЗСУ — це наші герої.»
🟪 10. МРІЇ, ЯКІ НАРОДЖУЮТЬСЯ ПОПРИ ВІЙНУ
Головне бажання Захара — таке саме, як у мільйонів українців.
💬 «Перемога. Це, мені здається, спільне бажання всієї України.»
Він хоче залишитися в Україні й мріє про прості, мирні речі: друзів, навчання, красиві вулиці й алеї, які колись можна буде облаштовувати замість укриттів.
💬 «Я думаю, що залишуся в Україні.»
ЮЛІЯ — МАМА ЗАХАРА – учасника проєкту
«Діти війни: свідчення та аналітика для міжнародної адвокації»
Її слова — це голос тисяч українських матерів, які змушені були рятувати своїх дітей, залишаючи дім, родину й усе знайоме.
🟦 11. ДО ВІЙНИ: ЗВИЧАЙНЕ ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ
До війни родина жила звичайним життям у Херсоні. Захар ходив у садочок, мав друзів, у них були плани, мрії й відчуття стабільності. Юлія згадує цей час із болем, бо саме контраст між «тоді» і «тепер» ранить найбільше.
💬 «У нас було нормальне життя. Дитина ходила в садочок, усе було спокійно. Ми навіть не могли уявити, що таке може статися.»
🟥 12. ПОЧАТОК ВІЙНИ: СТРАХ ЗА ДИТИНУ
Ранок 24 лютого Юлія пам’ятає дуже чітко. Паніка, хаос, нерозуміння, що робити далі. Але найстрашніше — усвідомлення, що поруч маленька дитина, яку потрібно захистити будь-якою ціною.
💬 «Я пам’ятаю цей ранок дуже добре. Перше, про що я подумала — це моя дитина. Я не знала, як пояснити йому, що відбувається.»
Говорячи про ці події, Юлія не стримує сліз. Вона зізнається: страх був настільки сильний, що іноді перехоплювало подих.
💬 «Я дуже боялася. Не за себе — за сина.»
🟧 13. ПІДВАЛИ Й ВІДЧУТТЯ БЕЗВИХОДІ
Коли стало зрозуміло, що залишатися вдома небезпечно, родина переїхала до батьків — туди, де був підвал. Для дорослого це рішення здавалося логічним. Для дитини — це був темний, холодний простір, сповнений страху.
💬 «Ми ховалися в підвалі. Я бачила, як йому страшно, і це розривало мене зсередини.»
Юлія зізнається: найважче було робити вигляд, що все під контролем, коли насправді вона сама була налякана.
💬 «Ти мусиш бути сильною для дитини, навіть коли сама на межі.»
🟨 14. РІШЕННЯ ВИЇЖДЖАТИ: БОЛІСНИЙ ВИБІР
Рішення покинути Херсон далося родині дуже важко. Це означало залишити дім, родичів, усе життя — і поїхати в невідомість.
💬 «Ми розуміли, що якщо поїдемо, то вже можемо не повернутися. Це було дуже страшне рішення.»
Особливо болісним було прощання з рідними, які залишалися.
💬 «Найважче — залишати близьких і не знати, чи побачиш їх знову.»
🟥 15. ДОРОГА ЯК ВИПРОБУВАННЯ
Дорога з окупованого Херсона була виснажливою й страшною. Юлія згадує блокпости, напругу, постійний страх за дитину.
💬 «Я весь час дивилася на Захара і думала тільки про одне — щоб він вижив.»
Вона зізнається, що в той момент майже не думала про себе.
💬 «Коли ти мама, ти перестаєш існувати як окрема людина.»
🟦 16. ВІННИЦЯ: БЕЗПЕКА, ЯКА НЕ ОДРАЗУ ВІДЧУВАЄТЬСЯ
У Вінниці родина нарешті відчула фізичну безпеку. Але психологічно шлях до спокою був довгим.
💬 «Навіть коли ми приїхали, я ще довго жила в постійному напруженні.»
Юлія каже, що дитина адаптувалася швидше, ніж вона сама.
💬 «Діти сильніші, ніж ми думаємо.»
🟪 17. МАТЕРИНСЬКИЙ БІЛЬ І НАДІЯ
Говорячи про майбутнє, Юлія знову плаче. Вона мріє лише про одне — щоб її дитина жила без війни.
💬 «Я хочу, щоб мій син ніколи більше не ховався в підвалах.»
Її надія — у перемозі та відновленні нормального життя.
💬 «Я вірю, що ми все це переживемо. Але ціна дуже велика.»
🟨 18. ЗВЕРНЕННЯ ДО СВІТУ
Наприкінці інтерв’ю Юлія говорить не лише як мама Захара, а як мати з країни, що воює.
💬 «Допоможіть нам. Допоможіть нашим дітям. Вони не мають зростати у війні.»
🟧 19. ФОТОГАЛЕРЕЯ
